• Спогади річної давності

    by  • 22.11.2014 • Блог • Прокоментуй!

    жаль тільки, що через десять років ми знов там де і були.
    навіть актори ті самі і декорації однакові, хіба шо замість ЄЕП тепер МС.

    Б.С. 21.11.2013. 18:44

     Сьогодні моя річниця початку Євромайдану.
    Вже другий тиждень не полишають спогади про той доволі теплий 22 листопадовий день, коли ми степлером прикріплювали до синього полотна 12 жовтих зірок, майструючи власноруч прапор Європейського Союзу. Тільки зараз розумію, скільки в цьому було символізму!
    Але поки ще 21 листопада. Переглядаючи новини інформагентств знаходжу повідомлення що Уряд відклав підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Я не пам’ятаю відчуттів, але це точно не був розпач чи безнадія. Досвід Помаранчевої революції дав своє, і перше про що подумала – треба організовувати акцію, пікет, просто виходити на вулиці і показувати свою незгоду з таким рішенням.
    Зрозуміло, що роботи в офісі вже не було. Як на те, саме 21 листопада 2013 р. Представництво Європейського Союзу в Україні організувало дискусію «Європейська Україна: сценарії розвитку». Конференц-зала готелю «Жорж» було заповнена вщент. Більшість присутніх уже чули про новину, але не всі. Однин з експертів – професор Ярослав Грицак був заскочений зненацька, адже йому довелося коментувати те, про що він ще не знав. Добре пригадую момент, коли почалися запитання, хтось із присутніх поцікавився, чи можливі масові акції протесту проти відмови від євроінтеграції. Професор висловив сумніви і обґрунтував свою думку тим, що спротив можливий у суспільстві, де є економічне зростання, оскільки ж у нас люди далі залишаються бідними – на виступи навряд чи можна сподіватися. Не заперечила Ярославу Грицаку і соціолог Ірина Бекешкіна, вона послалася на останні дослідження громадської думки, які показують, що українці не готові масово виходити на протести. Я була дуже розчарована такими прогнозами, але десь глибоко жевріла надія, що науковці помиляються, що ми цього не стерпимо.
    experty
    Тоді зародилася ідея-фікс – організувати акцію протесту біля обласної адміністрації. По-перше, це пряма вертикаль Президента – нехай побачать і донесуть Гаранту, що у Львові не згодні з його рішенням. Усім було і так зрозуміло, що Уряд, підконтрольний Януковичу і без його волі такого рішення не міг прийняти. По-друге, менше як місяць до того, головою ЛОДА був призначений одіозний Олег Сало, який у 2004 р. організовував побиття та репресії проти студентів, що виступали проти «кучмізму». Йому не зайве було продемонструвати, що Львів готовий дати відсіч у будь-який момент.
    «Піздєц всім сподіванням» – лист з такою назвою я розіслала 11 своїм друзям, а в тексті написала «Давайте завтра пікет ЛОДА зробимо!». Отримала у відповідь:
    О. К.: «Я прийду, кажіть коли»
    Б. С.: «я прийду, але хотів би взяти з собою цеглу чи камінь і розбити пару шибок»
    М. І.: «А мені автомата, будь ласка»
    П. Ч.: «Прийду!!!!»
    Тільки тепер зрозуміла, як мені з друзями пощастило!
    А тим часом, вже згадуваний досвід Помаранчевої революції, організовував завтрашнє дійство.  Ми мали показати, що хочемо стати частиною Європи. Оскільки перше, що спадало на думку був прапор ЄС, крім того ми розуміли, що для того щоб бути європейцями, треба докласти максимум зусиль кожному, було вирішено зробити стяг власноручно. Зранку Наталка мала купити синю тканину для прапора та стрічок, Іра вже почала вирізувати із цупкого офісного паперу 12 жовтих зірок. Назар відповідав за рупор, і якщо прийде людей 20-30, мав організувати мінімальні скандування. Я створила подію у Facebook – «Влада свій вибір зробила, тепер – слово за нами!» (назву придумала не я, вже не пам’ятаю хто саме) і запрошувала приєднатися усіх на світі. Саша замислувато думав над гаслами та змістом нашого задуму. Врешті-решт опублікували такий текст і надрукували кілька листівок.
    lystivka
    Я була страшно рада, що одразу погодився прийти Богдан і мені не довелося шукати додаткових аргументів, щоб його переконати. Розумієте, коли ти на одній хвилі з такими «чуваками» як Бодя, це не просто додає впевненості, це забезпечує тил і ти знаєш, що все пройде добре. Він прийшов зранку в офіс, якось скептично подивився на наш плакат UknainEUkraine, який ми домальовували акварельними фарбами на підлозі, але нічого не сказав.
    Тим часом у групі на FB, ще о 10 год. хтось написав: «Я розумію, що ще немає 11.00, але під ода ще нікого нема». Чесно кажучи, ми сподівалися, що це буде зустріч старих порівців. Я навіть купила мандаринів і думала їх роздавати, пригадуючи події першого, і на той час ще єдиного, Майдану.
    Але не там то було, це ж Львів!
    Виявляється нас випередили, і ще напередодні ввечері, 21 листопада із плакатами на підтримку Асоціації з ЄС до пам’ятника Т. Шевченку вийшли студенти Українського католицького університету, ЛНУ ім. Івана Франка, а також інші небайдужі. Підігріті емоціями, вони прийшли і 22 листопада під адміністрацію. Кілька сотень!
    Єдине, що вдалося зробити більш-менш організовано – це прикріпити степлером до синьої тканини жовті зірки. Так з’явився прапор, з яким пішли піднімати на страйк решту студентів. Через кілька днів з ним ходили на залізничний вокзал – не блокувати рух потягів, а показати, силу людей, яка в будь-який момент може піднятися, відстоюючи свої права. Цей прапор, як трофей, досі зберігається у нашому офісі.

    stepler

    Решта подій – це суцільна імпровізація. 
    Назар вигрібав по повній постійно щось скандуючи у рупор. Ми страшно боялися провокацій. В  першу чергу ультрасів та партійних молодіжок. Вже під час самої акції, було кілька молодиків, які викрикували гасла «Москаляку на гіляку», що ми вважали недоречними та зовсім неєвропейськими. Тому завданням Назара було нейтралізувати їх і перебрати ініціативу. Він впорався, але добряче захрип і зірвав голос.

    Nazar

    Крім того, були застереження, щоб ніхто не звинуватив нас у заангажованості та співпраці з опозиційними політичними партіями. Треба було витримати чітку дистанцію. Коли на пікет вийшов голова обласної ради Петро Колодій та депутат Андрій Корнат, ми почали скандувати «приєднуйтесь до нас», даючи зрозуміти, що вони мають бути поруч з нами, а не навпроти нас, і апелювати потрібно до влади, яка знаходилася за їхніми спинами, а не до тих, хто і так вийшов через власні переконання. Ті дослухалися, і вже в колі студентів виголосили свої промови. Також Назар давав слово проректору Франкового університету Звениславі Калинець-Мамчур, але я зовсім не можу пригадати, хто та про що говорив.

    kolodij

    Mamchur

    Потім стало зрозуміло, що студенти просто так не розійдуться, хоча я очікувала саме на такий фінал. І тут виникла пропозиція формувати колону і вести її до Львівського національного університету ім. Івана Франка. Для тих, хто в темі, формувати колону і вести її ще треба вміти.  Для цього треба вишикувати по 5-6 осіб в шеренгу, спереду обов’язково мають нестися плакати з гаслами, по всій довжині треба розставити людей, які б пильнували щоб колона самовільно не розширювалася, на перехрестях виставляються тямущі, які мають дбати про безпеку мітингуючих та домовлятися з водіями авто, щоб її пропускали. Богдан це все організував за 5 хвилин! І через якийсь час кількатисячна колона рушила до університету. Спочатку більш дисципліновано:
    flag
    врешті заполонила весь простір. Центр міста стояв у корку, але більшість водіїв все розуміли, тому підбадьорююче сигналили.
    EUL
    Насправді, було так багато людей, які хотіли щось робити і брати на себе відповідальність, що я мимоволі залишилася у хвості колони і пішла купувати прапор Європейського Союзу, одразу два. Пану, який їх продавав, довелося знімати останній з флагштоку-вудочки. Я ще йому порадила закуповувати таких побільше, бо скоро вони будуть в моді.
    На цьому зупинюся. Ввечері на віче прийшло ще більше людей, зовсім не студентів, тут я бачила працівників сусідніх банків та адвокатів, університетську професуру і «кластер» ITшників. Стало зрозуміло, що люди зробили свій вибір: не сидіти дома і не дивитися новини по телевізору, а самим їх творити. Очевидно, що більшість і не могли спрогнозувати як розвиватимуться події, та які жертви ми принесемо відстоюючи право на самовизначення та бажання жити у правовій державі.
    photo
    Це фото зроблене сьогодні ввечері, але рівно рік тому. Це чи не остання наша спільна світлина, таких більше не буде. Не тому, що ми не зможемо радіти, сміятися чи вар’ювати. Ні! Справа в тому, що з нами вже немає Богдана. 9 місяців, а так ніби 9 років чи 9 днів. 9 років – бо надто багато пережили, 9 днів – бо останні два тижні, які думаю про початок Євромайдану, Богдан постійно стоїть перед очима. Такий реальний, але вже недосяжний. Значущі події завжди мають символи, моїм символом Євромайдану завжди буде Богдан, як неоціненна втрата, якої зазнала Україна, та кожен з нас, хто його знав.

    p.s. Прошу вибачити, що не вказую всіх авторів фото, просто не знаю чиї вони насправді.