Вибори в Україні: зміни на папері і гречка як найкраща валюта

25 жовтня в Україні відбудуться вибори до усіх місцевих рад. Попри те, що офіційно передвиборчі перегони в Україні стартують лише з 21 вересня, на практиці минулого тижня у містах активізувались більшість партій та кандидатів на посади голів міст. Розмова з Олександром Неберикутом, аналітиком Громадянської мережі ОПОРИ про виклики цих виборів, брудні технології, яких варто чекати, та складнощі, з якими зіштовхнуться молоді партії.

Відкриті, але не зовсім

– Закон про місцеві вибори обговорювали в Україні близько року. Він мав стати революційним у підходах до вибору місцевих депутатів і мерів. Але не став. То що ж змінилось насправді?

– Кардинально нових правил гри, на які сподівались експерти і щодо яких був суспільний запит, ми не отримали. Найголовніше – Верховна Рада так і не наважилась проводити вибори за відкритими списками. Фактично ми отримали різні системи виборів для міст, районів та областей і для сіл/селищ. В останніх зберегли лише мажоритарну систему. Там обиратимуть не обов’язково представників партій, а відомих та авторитетних у громаді людей. Натомість на вищих рівнях маємо пропорційну систему, яку дещо відкоригували. Тепер виборці бачитимуть не лише назву партії, але і людей, які йдуть за списком в кожному з округів. Це не цілком відкриті списки, але це механізм впливу на партії. Можна говорити, що це певний спосіб люстрації. Якщо партія, якій симпатизує виборець, пропонує йому кандидата, якого він вважає недостойним, це може стати підставою не голосувати за партію. Це зменшує шанси, що в раду потраплять коти у мішку.

На жаль, не виправдались сподівання експертів та громадськості щодо заборони візуальної політичної реклами. Якби цю норму ухвалили, ми б наблизились до європейських стандартів ведення кампанії. Вона була прописана в одному із альтернативних законопроектів, але її не прийняли, бо це питання великого лобі. Багато представників чинної влади та депутати мають у своєму розпорядженні великі медійні ресурси і відповідно можуть отримати, з одного боку, значну перевагу над конкурентами, а, з іншого, значні прибутки у ході передвиборчої кампанії. Тому експерти очікували, що цю норму сприймуть неохоче. У політиків було непопулярно публічно говорити, що це погана норма, але потім за неї просто не проголосували.

До позитивів нового закону можна віднести, що мерів великих міст (від 90 тис населення) вибиратимуть за принципом абсолютної більшості. Це означає, що в багатьох містах матимемо два тури. Кандидат має набрати у першому турі 50% + 1 голос, або змагатись у другому турі. Думаю, це правильно, бо завжди була проблема легітимності міських голів. На практиці у більшості випадків перша особа в місті насправді мала підтримку не більше як третини виборців.

– Аналізуючи закон, з якими проблемами зіштовхнемось на цих виборах?

– Перша і, мабуть, найважливіша проблема – непрозорість фінансування передвиборчих кампаній. Попри те, що офіційно кампанія стартує 21 вересня, політичні біг-борди уже висять. Очевидно, гроші на них йдуть не з передвиборчих фондів, бо наразі немає ніякої кампанії, немає офіційно зареєстрованих кандидатів, а отже і немає фондів. Те, що висить, навіть не можна вважати агітацією. Тож ми не знаємо про походження коштів, з яких це оплачують. Можемо припустити, що така ситуація буде протягом всієї виборчої кампанії. Очевидно, передвиборчі фонди покажуть якісь кошти, але наскільки вони відповідатимуть реальним витратам на кампанію, сказати важко. Особливо розраховувати на повну прозорість процесу не варто.

Розміри виборчих фондів кандидатів в депутати і на посаду міських голів в обласних центрах суттєво відрізнятимуться. Наприклад, в ході минулорічних виборів мера Чернівців офіційні витрати основних конкурентів не перевищували 200 тисяч гривень. Для Львова (де втричі більше виборців) задекларовані витрати кандидата на посаду міського голови можуть сягнути півмільйона гривень. Не офіційні ж будуть в рази більші і можуть сягати 2-3 мільйонів гривень. За рекламну кампанію на білбордах і сітілайтах кандидати вже платять близько від 100 тисяч гривень щомісячно (у Львові). Прихована агітація в ЗМІ коштує набагато дорожче. І ці витрати ніде не декларуються.

Друга велика проблема – досі маємо неврегульоване питання агітації посадовими особами. Фактично вона заборонена в робочий час. Але якщо посадова особа є кандидатом, дуже важко провести межу і точно сказати, займається вона агітацією у робочий час чи ні. Скажімо, якщо голова обласної адміністрації вирішить зібрати виборців котрогось з районів області, щоб поінформувати їх про поточні досягнення чинної влади у вирішенні проблем району і не вдаватиметься до прямих закликів голосувати за чи проти – тоді він лише виконуватиме свої службові обов’язки. Це не чітко зазначено у законі, як і раніше не було. Тож, очевидно, матимемо ситуацію, коли чиновники проводитимуть агітацію і при цьому його не звинуватять у порушенні закону.

Виклик цього закону – у його заплутаності. Багато політиків та громадських діячів ще не зовсім розібрались у всіх механізмах. Насправді більшість з них є старими, просто з певними нюансами. При цьому для виборців особливих складнощів не мало би бути. Проблеми можуть виникнути вже на етапі підрахунку голосів. Мабуть, ще буде багато роз’яснень, як проводити підрахунки у багатомандатних округах, де маємо певний натяк на відкриті списки.

Малим партіям буде складно, вони не зможуть конкурувати з топовими

– Багато говорили, що закон стане наближенням українських виборчих практик до європейських норм. Чи вдалось це зробити?

– Я не думаю, що в цьому законі закладено те, що нас наближає до європейських демократичних стандартів проведення виборів. Якщо говоримо про базові стандарти – вільні, рівні, конкурентні вибори, – то вони виконуються. Тут все добре виписано на папері. На практиці маємо певні проблеми, наприклад, у прозорості фінансування, доступі до медіа тощо. Але водночас новий закон і не віддаляє нас від світових практик. Радше ситуація є законсервованою.

Багато говорять про зрушення є у гендерному питанні, маючи на увазі квоту жінок у списках не менше 30%. Але насправді, якщо проаналізувати результати виборів 2010 року до рад усіх рівнів – від села до області, – побачимо, що кількість жінок, які потрапили до рад, становила 47%. Цікава статистика є і в розрізі областей. Власне найменший процент жінок був у радах західних областей – Закарпатській, Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській – приблизно 35%. Натомість на Півдні та Сходи України цей показник сягав 55%. У законі, звісно, все правильно прописано, але насправді у нас з цим не було проблем.

– Вперше у цьому законі буде прописано можливість відкликати депутата. Чи може це стати реальним механізмом впливу виборців на своїх обранців?

– Про імперативний мандат, тобто можливість відкликати депутатів чи міських, сільських голів, багато говорили, але ніколи не затверджували такої норми. Експерти на ній не наполягали, це була радше ініціатива партій. Насправді це радянська практика, яка не працювала, але існувала. У демократичних країнах все трохи по-іншому. Виборці делегують свої повноваження депутату чи меру і він виконує свої обов’язки усю каденцію. Оцінку його діяльності дають вже на наступних виборах. Кожен політик зацікавлений протриматись більше ніж один термін, тому постійно стежить за тим, як оцінюють його роботу виборці. На Заході це працює. У нас дещо по-іншому: є велика недовіра до влади, тому народ думає, що можливість відкликання якось покращить якість політики. Хоча сама процедура дуже непроста – треба зібрати підписів більше, ніж набрав обранець на виборах. У радах нижчого рівня – сільських та селищних, де будуть самовисуванці, процедура мала би працювати. Але якщо йдеться про міста, райони та області, підписи виборців – лише рекомендація для партії і вже вона приймає остаточне рішення. Водночас ризики такого нововведення, на моє переконання, значно більші. Це реальна можливість партії покарати депутата, якщо він піде проти її волі і буде надто незалежним.

– Вперше цього року маємо такий високий прохідний бар’єр до місцевих рад – 5%. Досі він був актуальним лише для Верховної Ради. Чи не утискає він невеликі партії з меншими рейтингами? Чи можна казати, що такий рівень парламентські сили, які є більш розкручені, прописали «під себе»?

– Це дискусійне питання. З одного боку, він справді дискримінує малі партії. Якщо говорити про вибори 2010 року, які відбувались частково за пропорційною, а частково за мажоритарною системою, то у влади усіх рівнів пройшло більше 100 партій. Зараз ця ситуація не повториться. Беремо за приклад Львів. Якби у 2010 році був бар’єр 5%, то в міську раду потрапили би 3 партії – «Свобода», «Фронт змін» і «Партія регіонів». Реально ж їх у раді було 12 (враховуючи партійність депутатів-мажоритарників). Думаю, матимемо в радах 3-5 партій і не більше. Для малих і нових партій це буде складно, бо вони не зможуть конкурувати з тими, хто давно в топі.

З іншого боку, це буде дуже добрий стимул для цих партій не бути тимчасовими, а розвиватись та працювати на перспективу. Вони можуть демонструвати справді нову якість політики.

Разом з тим, треба розуміти логіку таких високих бар’єрів. Вперше їх створювали в повоєнній Німеччині як запобіжник від екстремістських партій та лідерів. Коли маємо війну в країні і зацікавлення російських спецслужб у розхитуванні ситуації, це треба враховувати. Адже вибори – дуже сприятлива нагода для провокацій. Це можливість запобігти проходженню людей, які можуть бути загрозою для демократії.

– Закон про вибори прийняли лише у липні. Правки вносили навіть перед підписом Президента. Тобто гравці дізнались правила гри за три місяці до виборів. Як це вплинуло на кампанію?

– Це насправді погана практика, але, на жаль, типова для України У нас завжди з цим були проблеми. За рекомендаціями Венеціанської комісії, закон мають прийняти не пізніше як за рік до виборів. Але цього разу були об’єктивні причини затримки. Раду обрали у жовтні 2014 року і через рік мали бути вибори. Зробити закон більше як за рік точно би не вдалось. Прогнозували, що його проголосують десь у квітні, реально прийняття затрималось аж до липня. Це внесло певний сумбур і були партії, які не знали, що їм робити. У регіонах в червні почали запускати проекти з прицілом на місцеві вибори. Але коли стало зрозуміло, що бар’єр буде 5% і не можна буде йти блоками, дехто відмовився далі вести кампанію. Це суттєво звузило поле для маневру новим лідерам і політичним партіям. Тому хтось зійшов з дистанції, а хтось за інерцією продовжує кампанію, з розрахунком вже на майбутні вибори.

Український виборець далі налаштований протестно

– На парламентських виборах ми побачили запит на нові партії. На що зараз є суспільний запит? Чи варто розраховувати на високу явку виборців?

– Український виборець далі налаштований протестно. Він голосує за партію А, бо вона йому не подобається менше, ніж усі інші. У своїй неприязні до конкретних партій  виборець зазвичай значно послідовніший й активніший, ніж у своїй прихильності до котроїсь з них.  Втім розраховувати на високу активність електорату нема підстав, адже українські виборці дисципліновано голосують лише тоді, коли на виборах вирішується доля країни. А формування органів місцевого самоврядування, на думку частини виборців, до таких випадків не належить, на жаль.

В цілому ж, після Революції гідності найбільшим в суспільстві залишається запит на системні зміни і на чесну, відкриту політику як на центральному, так і на місцевому рівні. Саме партії і кандидати, яким вдасться відреагувати на ці очікування, можуть найбільше розраховувати на підтримку виборців. Однак наївна віра виборців у можливість миттєвих позитивних змін на всіх рівнях і тотальної люстрації усіх скомпрометованих службовців і політиків залишає сприятливий ґрунт для перемоги популістів і демагогів.

– Україна на порозі децентралізації, а отже скоро влада на місцях матиме значно більші повноваження. Наскільки це загострює виборчу кампанію?

Мені здається, наразі це не сприймають як додатковий стимул. Децентралізація ще не підвищує ставки, бо реформа не завершена і всі розуміють, що ці вибори певною мірою перехідний етап. Були сподівання, що з реформою вкладуться до них, але об’єктивно це було дуже складно. Тому прийняли рішення, що наступні вибори зможуть провести, наприклад, через 2 роки, після закінчення реформи. Усі гравці розуміють, що зараз особливо нічим не ризикують. А от коли буде проведена децентралізація, ставки реально зростуть.

Про гречку та безкарність

– Минулого місяця відбулись довибори депутата до ВР в Чернігові. Навіть після революції, під час війни та з посиленням відповідальності за підкуп виборця ми побачили старі методи: списки на отримання грошей, роздачу гречки тощо. Чому система не змінюються?

– Змінилось те, що правоохоронці публічно визнають усі ці факти. Вони більше не роблять вигляду, що нічого не відбувається і вони нічого не бачать. Але система чомусь не запускається.

Чернігівські вибори були дуже специфічні. Можливо, якби були інші, система би спрацювала. Чому? Для команди Президента Петра Порошенка та міністра внутрішніх справ Арсена Авакова був ризик карати за роздачу гречки. Адже цим займався опонент провладного кандидата Геннадій Корбан і можна було отримати звинувачення у використанні адмінресурсу. Тому, думаю, правоохоронці не наважились на притягнення до відповідальності винних.

Разом з тим проблема у тому, що нікого з тих, кого зловили на підкупі на минулих виборах, не притягли до реальної відповідальності. Так, відкрили багато кримінальних справ. Але частину з них потім закрили, а за іншою нікого не покарали. Це стосується не лише підкупу, але і процедурних порушень під час виборів. Проблема не в тому, що немає доказової бази, немає загального розуміння в суспільстві, наскільки важливо доводити такі справи до завершення. Це створює відчуття безкарності.

– Чи варто сприймати Чернігів як тренування перед місцевими виборами і чекати таких порушень і на них? 

– Думаю, ці вибори не будуть однорідно брудними, як це було у 2010 році. Все залежатиме від конкретних кандидатів.

Реально остерігаємось, що можуть бути силові сценарії. Не йдеться безпосередньо про напади на дільниці, а радше про те, що кандидати намагатимуться самі забезпечити порядок за допомогою своїх людей. Адже певні партії мають за собою формування зі зброєю. Це ми бачили в Чернігові, де люди спортивної зовнішності, які належали до організації «Січ» їхали на дільницю з будь-якого приводу. Є сподівання, що оскільки основними гравцями будуть парламентські партії, їхня коаліційність у ВР стримуватиме їх від безпредєлу на місцевому рівні. Щодо мажоритарки на рівні сіл та селищ, то ціна питання не настільки велика, щоб провокувати хаос.

Натомість думаю, ніхто вже не буде застосовувати явних технологій фальсифікації виборів, адмінресурсу чи відверто купувати виборців. Це ми вже пройшли.

Вибори можуть стати черговим приводом для російських терористичних угруповань

– Як відбуватимуться вибори на окупованих територіях?

– Верховна Рада має чітко визначити, де проводитимуть вибори, а де – ні. Очевидно, вибори не відбуватимуться на території, яку не контролює Україна. Визначити її можна за лінією розмежування відповідно до Мінських домовленостей. Виборів також може не бути на суміжних територіях, які нібито контролюються Україною, але де-факто вони не підконтрольні офіційній владі. Політичне рішення таке: якщо ситуація стабілізується, вибори проведуть у 2017 році. Очевидно, на прифронтових територіях явка буде дуже низька, як це було на попередніх виборах, але виборцям дадуть право обрати місцеву владу. Іншого варіанту немає. Це війна і гарантувати там безпеку неможливо.

Ще одне актуальне питання зараз – право на голос переселенцям. За існуючими нормами, проголосувати зможуть лише ті, хто мають офіційну прописку. Але їх не так багато.  Тому це питання потребує додаткових рішень.

– Наскільки цікавими ці вибори є для міжнародної спільноти? Скільки спостерігачів очікуємо?

– Місцеві вибори в Україні (і не лише в нас) зазвичай не викликають великого інтересу в міжнародної спільноти. Вони матимуть лише внутрішньо-політичні наслідки для України, і вплив їх результатів на міжнародну політику мінімальний. Всі це розуміють. Разом з тим, є побоювання, що вибори можуть стати черговим приводом для російських терористичних угруповань для ескалації військових дій на Сході України. Також місцеві вибори є потужним фактором політичної нестабільності, що ускладнює рух України на шляху реформ і послідовного виконання взятих на себе міжнародних зобов’язань. В цьому контексті увага до українських виборів буде дуже прискіпливою. Ну і традиційно кілька сотень міжнародних спостерігачів (в 2010 році їх було близько 500) уважного слідкуватиме за перебігом дня голосування, щоб оцінити ступінь прогресу чи регресу у впровадженні демократичних виборчих стандартів.

Розмовляла Мирослава Іваник.
Джерело: Польсько-український портал