«Львів-Відень: спадщина ЮНЕСКО» – погляд зсередини…

23-24 вересня в рамках днів Відня у Львові відбулася далеко непересічна подія – наукова конференція за участі провідних науковців-архітекторів та міських райців Відня та Львова. Трохи дивним було для мене, що така подія змістовно (ще раз наголошую змістовно і по суті) зовсім не була висвітлена місцевими ЗМІ. Чи то причина в тому, що акули пера поспізнювалися в середньому на 20 хв. від початку конференції, чи в тому, що мало що зрозуміли (принаймні так виглядало), оскільки робоча мова конференції була німецька, але як не дивно жоден не потурбувався про синхронний переклад, хоча можливість такого була і залишалася до кінця конференції. А може не було готових прес-релізів, тому й задовольнилися одностороннім коментарем Андрія Павліва (директор Департаменту містобудування). От в результаті і вийшло: „Австрійці навчать Садового берегти спадщину ЮНЕСКО” із знаком питання. Я ж зауважила інше – австрійці вчили любити своє місто.

Тепер про навчання. У мене виникають сумніви про можливість когось чогось навчити за 20 хв., впродовж яких (включно зі своєю 7-хвилинною промовою) був присутній міський голова Львова. Виступ Андрія Садового не був оригінальним, як і не відзначився красномовністю. Серед загальних фраз на кшталт поглиблення співпраці між Львовом та Віднем, подяк організаторам та проф. Черкесу зокрема, єдине що могло потішити відсутніх журналістів, так це подяка спонсорам конференції: „Я завжди говорив, що любити треба грошима”. Ось він – комерційний хист та бізнесовий підхід нашого міського голови. До речі, вкотре пан Андрій Садовий відвідав позитивний для його іміджу захід, коли ж ми його побачимо в „гарячих точках” міського життя? Але тут мова не про це.

Отож, що виніс із наукової конференції для себе звичайний міський житель Львова, який закоханий у це занедбане місто?

Архітектура відіграє важливу роль у функціонуванні міста. Сучасна архітектура в історичній частині міста – вічна проблема. У Відні вона закарбувалася у громадській свідомості та стала темою для розмов ще в 1985 р. Тепер австрійці пишаються сучасною архітектурою поряд з історичними столітніми надбаннями. Вся причина у дотриманні принципу „Історичного ландшафту”, де новобудова розглядається не як окрема споруда, а як велика гармонія і велике поєднання. Все нове треба здійснювати обережно, щоб зберегти автентичність міста, його ауру. Архітектура – це частина едукації, частина освіти, яку має освоїти кожне прийдешнє покоління.

Але що таке розвиток історико-архітектурного ансамблю (занесеного до Списку світової спадщини ЮНЕСКО, національного та місцевого значення)? Чи це перебудова усіх без винятку будівель, чи консервація їх у тому вигляді, у якому вони є зараз, чи це розумне поєднання одного та іншого? Професійною була відповідь Миколи Бевза (доктор архітектури, завідувач кафедри реконструкції та реставрації архітектурних комплексів НУ «Львівська політехніка»), у компромісі є свої критерії – це належне законодавство у сфері охорони культурної спадщини, це теорія охорони і реставрації історико-архітектурного ансамблю, це система управління територіями з пам’яткоохоронним статусом, це окремий Генеральний план (план просторового розвитку) для зони ЮНЕСКО, це створення наукових центрів при відповідних департаментах місцевих органів влади. Проблема насправді не у втручанні чи невтручанні у пам’ятки архітектури, питання у якості виконання. Останнім часом, може і не свідомо, але поняття „регенерація” (відтворення втрачених частин) підмінене терміном „реновація” (заміщення та оновлення). Чи не вина цьому низька якість реставраційних робіт та їх виконання.

Якщо у місті з пам’яткоохоронним статусом не проводяться системні археологічні роботи, якщо місто не має стратегії розвитку та ефективного менеджменту, якщо не можна подолати тиск інвестора на реставратора, то таке місто не варто включати до списку Світової спадщини ЮНЕСКО. Чи не тому у песимістичній доповіді Лілії Онищенко (начальник Управління охорони історичного середовища ЛМР) була згадка про обачного міського голову Кам’янець-Подільського, який призупинив будь-які дії, які могли сприяти зарахуванню міста до світової спадщини. Крім того є виправдання – місто, яке живе, важче охороняти ніж реставрувати.

4. Назад у Європу

Постійні розмови про євроінтеграцію України та європейський Львів – це балачки. Ми постійно віддаляємося від Європи. У листопаді 1871 р. між Віднем та Львовом було прокладене залізничне сполучення і до Львова можна було доїхати за 12 год., тепер – за 17, основна причина – багато кордонів та різна ширина колій. І якщо ми хочемо бути маленьким відрізком великого торту ми маємо працювати на зближення кордонів.

Ольга Стрелюк, Львівське представницто ГМ ОПОРА