Милиці для громадянського суспільства

Дата: 09.07.2013

Держава продовжує активно розвивати громадянське суспільство. В кінці червня Президент затвердив план заходів щодо реалізації у 2013 році Стратегії державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні. Людей, які звикли виконувати п’ятирічку з чотири роки не повинно дивувати, що для реалізації річного плану заходів відведено 6 місяців.

Відповідно до плану заходів ті представники третього сектору, які входять до Координаційної ради з питань розвитку громадянського суспільства, отримали унікальну можливість «супроводжувати у Верховній Раді» проекти законів про місцевий референдум, а також законопроект, який розширює можливості участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики, вирішенні питань місцевого значення. Термін відведений на виконання цієї важливої справи більш, ніж достатній, але не оптимістичний – «до прийняття закону».

Загалом, план рясніє більш ніж двома десятками заходів націлених на забезпечення-удосконалення-підготовку-впровадження-розроблення різних добрих і нагальних справ, покликаних нарешті (до)розвинути громадянське суспільство в Україні. Зокрема, це розроблення проекту закону про свободу мирних зібрань; нової редакції закону про органи самоорганізації населення; типового положення про структурний підрозділ обласної адміністрації з інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю; стратегії розвитку соціальної відповідальності бізнесу тощо.

Не сперечаюся, це все дуже конкретні і переважно практичні речі – як і годиться для плану заходів. Я б вітав такий технократичний підхід, якби за ним дійсно стояла ґрунтовна і осмислена стратегія. Але чи можна таким вважати документ, де жодним словом не згадано про автономію університетів і місцевого самоврядування?

Поясню. Головна, публічно задекларована, мета Стратегії – це створити належні умови для розвитку громадянського суспільства. В моєму розумінні створити належні умови, насамперед, означає лишити автономним той простір, де є забагато держави і де самоорганізовані спільноти здатні урядувати ефективніше, ніж держава. Таким простором, який критично і давно потребує реальної автономії (від держави), є місцеве самоврядування і університети. Не випадково в Європі саме вільні і самодостатні міста були тим середовищем, де народжувалося життєспроможне громадянське суспільство (бюргерство). Сьогодні ж ті міста, які демонструють вищий рівень громадської активності, досягли цього всупереч, а не завдяки цілеспрямованій політиці держави. В наших містах ніколи не з’являться ефективні громадські організації, якщо їх вплив на прийняття рішень закінчується там, де починається розмови про місцевий бюджет, розміри якого, часто з об’єктивних причин, не дозволяють задовольнити цілком обґрунтовані вимоги організацій суспільного інтересу. Університети ж, які віддавна є невід’ємною складовою частиною громадянського суспільства, сьогодні в законодавстві ЄС – на стандарти якого орієнтується влада – однозначно трактуються як організації громадянського суспільства. І саме базуючись на цій дефініції органи управління ЄС будують свої відносини з ними. Хіба не очевидно, що автономний університет більшою мірою сприяє появі формальних та неформальних громадських ініціатив, ніж ідеально виписане законодавство, що покликане полегшити процес реєстрації громадських організацій. Звичайно, державі цікавіше використовувати ВНЗ як електоральний ресурс та інструмент пропаганди, а не перетворювати університети на осередки громадянського суспільства.

Натомість автори стратегії під «створенням умов» продовжують розуміти опікунську функцію патерналістської держави, яка зобов’язана няньчити кволе і незріле громадянське суспільство. Тому немає нічого дивного в тому, що в Україні місцеве самоврядування і університети залишаються структурами влади, а не громадськими інституціями. Відтак єдиним «місцем» (простором), де громадянське суспільство поки що може вільно жити і розвиватися залишається вулиця, яка є добрим вчителем у справі руйнування державних устроїв, але не здатна замінити собою університети і міські інституції у справі будування ефективних систем управління.

Своєю Стратегією сприяння розвитку громадянського суспільства, держава замість розширення бігової доріжки (у вигляді автономного місцевого самоврядування і автономних університетів) – вручає громадянському суспільству милиці (у вигляді бюрократичних законів і формальних правил, які не створюють принципово нових позитивних стимулів).

Автор: Неберикут Олександр