Назар Матківський: Маніфест української інтелігенції

Цей текст є відповіддю на Маніфест середнього класу. Стилістику попереднього тексту збережено. Змінено тільки аргументи та висновки. Оскільки попередня публікація не розкривала всіх аспектів протестної акції, на мою скромну думку.

Зомбі розуму та тінь інтелекту повзе Україною.

В холодних пошарпанах українських вишах навчається український студент. Студент, шо навчєаться заради “крочьки”, не розуміючи для чого він пішов на цю спеціальність, не знаючи, що він завтра буде робити з цим дипломом. Випускник школи реєструється для участі у ЗНО, боячись того, що через цю складну систему тестів він не зможе стати студентом престижної спеціальності.

Країна повільно і неустанно перетворюється на країну 46 млн. гопників (с – Капранови). Гопників, які при зарплаті 1500 грн. купляють собі в кредит мобільний телефон за $1500. І тому несеться слідом за зомбі розуму і тінню інтелекту луна “потрєбляцтва”. Луна, що творить споживацьке суспільство, суспільство, що мріє отримати швидку наживу за чужий рахунок. Луна, що займається бізнесом тільки у випадку його надприбутковості; луна, що поставила Київ та інші міста динамічного розвитку на грань інфраструктурної катастрофи; луна, що готова домовитися за ділянку землі в центрі “па-дішовкє” з колишнім однокласником-чиновником, щоб звести на цьому місці кічову висотку/офісний центр; луна, що несе хабаря викладачу у вузі в усвідомленні, що всі так роблять і що так простіше, а знання з матаналізу/історії філософії/теорії прав людини йому не потрібні.

В цьому немає нічого дивного.

Країна прагне миттєво модернізуватися. При цьому під процесом модернізації вона розуміє тільки процес обновлення матеріально-технічних ресурсів – купівлі mp3-плеєера замість касетного магнітофона. Вона не розуміє, що модернізація – це передовсім перебудова суспільних відносин, зміна мислення, подібна до тої зміни свідомості, що відбулася на зламі Середньовіччя та епохи Відродження. Країна підходить до модернізації із застосуванням типового підходу постіндустріальної епохи, не розуміючи, що відбувається перехід до нової – Епохи висококваліфікованого робітника (Стівен Р. Кові). Епохи, в якій поважатимуть унікальні навики і вміння, унікальні знання, а не величину індустріального капіталу. В неусвідомленні цього вона шукає винних і до цього вона теж підходить оглядаючись назад, назад у “совок”. Вона піднімає голову на політичний постамент у звичці винити чи возвеличувати вождя і кричить: “Політична еліта – це ти у всьому винна! Я зробила для тебе Майдан, Я за тебе проголосувала, а ти… А ти! Що ти накоїла?”

Але хіба вона винна? Ця політична еліта?

Вона всього лише є відображенням наших прагнень і наших бажань, а якщо бути точним наших цінностей. Ми знаходимо серед себе і виштовхуємо сперед з шеренги тих вожаків, які мають гіпертрофоване бажання досягти тих же прагнень, що й ми, які вміють знайти методи досягення наших навіть невербалізованих бачень. А чого ми хотіли? Ми хотіли навчится отримати телефон за $1500, то чому ми винимо тих, хто хотів отримати 300% прибутковості? Вони ж показали нам цей шлях, вони навіть дали нам таку можливість. При цьому всьому ми ніколи не жили в Державі, ми ніколи не сприймали її як цінність. Ми всі звикли, що Держава, це зло. При чому зло абсолютне, зло, яке колись розстрілювало за інакодумство, а сьогодні не хоче реалізувати мій матеріальний інтерес. Але у кращиїх традиціях печерного періоду ми взяли на озброєння принцип “чого боюся, до того не наближаюся; чого боюся, на те молюся”. Держава перетворилася на Сета, уособлення всесвітноього зла, на якого слід молитися. І от ми молимося: “Державо (Сете), не підвищуй тарифи (не нищ наш урожай), я ж справно плачу податки і збори (прийми цей дар)!”

Як результат ми інтелігенти, щодня терпимо…

• ТЕРПИМО нашестя гопників, які вчора громили магазини, а сьогодні намагаються нас кинути вартістю джинсів в гламурному бутіку Глобуса.
• ТЕРПИМО загальну ненависть до інтелекту, коли освічений не означає успішний.
• ТЕРПИМО загальне невміння здорово дискутувати, сприймати аргументи і логічно заперечувати.
• ТЕРПИМО загальне бажання просто перекричати співрозмовника.
• ТЕРПИМО, що багатший може пропхнути свого сина в кращу школу чи виш, просто заплативши.
• ТЕРПИМО смерті кращих з нас під колесами п”яних автомобілістів, як можуть “відмазатися”.
• І на кінець ТЕРПМИМО, коли на логічне бажання дізнатися, чому так чи інакше чинить державна установа отримуємо гриф ДСК або віідповідь “для загального блага”.

Та ну їх в пень з їхніми споживацьким підходом, з їхнім переконанням, що “бабло подіждаєт зло!”, з їхнім бажанням дати нам в морду, коли вони не можуть нас переконати!

Ми щодня ламаємо себе, коли в супереч всього того, про що ми читали в найкращих книжках, всупереч того. що ми обговорювали з друзями, даючи хабаря, бо інакше нічого не вирішиш, чи беручи його, бо вони і так не зроблять все, як слід, а тільки будуть ходити і тошнити. Всупереч нашим прагенням нас щодня постійно і неустанно кидають в багно реальності, переконуючи, що великі гроші – це “прєдєл мічьтаній”, а не, що найважливіше залишити по собі слід у вигляді чогось нематеріального, якоїсь якісної зміни, інтелектуального чи творчого продукту.

Як, спитаєте Ви, хіба таке можливо, хіба ми можемо щось змінити? Хіба від нас щось залежить?

Не переживайте, не вбивайте в собі СЕБЕ! Ми можемо і мусимо щось змінити. Такі, як ми, творили покоління хіпі, закладаючи принцип “Make love. Not war”. Такі, як ми писали на стінах Сорбонни “Будьте реалістами – вимагайте неможливого!”, “Геть суспільство споживання”, “Сум контрревоблюційний!”. Це ми вимагали соціалізму з людським обличчям під гаслом “Правда переможе” під час Празької весни. Саме ми є уособленням прагення абсоютної свободи, тому саме нам брати на себе відповідальність за майбутнє, бо тільки ми можемо звільнити інших. Саме тому, що ми завжди конструктивні, бо тільки ми породжуємо альтернативні бачення, які переростають у падіння берлінських мурів. Ми завжди впливали на традиції, змінюючи підмурки соціально-політичних систем, а не робили косметичні ремонти у вигляді Поправок до нормативних актів.

Для того, щоб щось змінити ми маємо зробити одну просту дію. Назвемо її “Змінимо світ, змінивши себе!”. 22 грудня в понеділок ріно о 12.00 ми станемо іншими. Ми згадаємо ті кращі риси, які ми проявили на Майдані. Ми станемо іншими. Саме в цей момент ми:

• перестанемо давати хабарі, бо “бабло не перемогло”;
• перестанемо брати хабарі, бо це суперечіть нашій сутності;
• засновуючи бізнес ми будемо думати не про надприбутки, а передовсім про те, як забезпечити якість послуги, а вже потім про зиск;
• приймаючи рішення. ми будемо думати над тим. чи враховані нтереси всіх сторін, на які це впливає або може вплинути;
• ми не буднемо проїжджати на червоне світло і переходити вулицю в невстановленому місці;
• всіма легальними можливими способами будемо вимагати щорічних звітів органів місцевого самоврядування, центральних органів державної влади та провідних політичних сил;
• ми будемо писати пропозиції до органів державної влади, які відають сферою в якій ми працюємо, обговорювати їхні пропозиції;
• ми перестанемо писати та публікувати замовні статті;
• ми припинимо будь-яку підприємницьку та іншу діяльність, в якій корупційні діяння були каталізатором;
• ми будемо об”єднуватися довкола вирішення проблем в конретних політиках для того, щоб зробити її збалансованою для всіх груп інтересів, а не тільки для відстоювання власного;
• припорушенні моїх інтересів чи прав, ми будемо думати, що ми зробили або не зробили длятого, щоб так не сталося.

Така наша дія породить попит на лідерів нового типу, які з”являться поміж нас. Вони й створять нову контреліту і змінять вектор руху державного розвитку. Вони або створять нові політичні сили або змінять існуючі зсередини. Так ми породимо покоління новітніх інтелектуалів, не обтяжених відбитком радянщини чи відбитком боротьби з нею. Так ми породимо нову для нас форму бізнесу – соціально відповідального. Так ми проведемо модернізацію.