Де закінчуються революції або про що промовчав Джин Шарп

Взявся читати допис «Как завершить революцію» (http://blogs.korrespondent.net/users/blog/orysiaua/a98045) лише зі сподіванням знайти відповідь на поставлене питання. Але запропоновані Орисею Луцевич натяки на відповіді – щонайменше розчарували. Виявляється, рішення існує і воно просте: щоб завершити революцію громадяни повинні усвідомити, що демократія неможлива без здатності мислити критично і активно діяти. Але є одне АЛЕ, навколо якого базується уся аргументація авторки: громадянське суспільство в нас недорозвинуте і кволе, бо неурядові організації (НУО) «з’їдають» закордонні гроші і не залучають нових членів. Ну і звичайно ж патерналістські настрої населення та брак політичної волі у владних еліт ускладнюють цю ситуацію. З останнім не можу не погодитися.

То як же пропонується завершити революцію? Критично мислити і активно діяти? – надихає, але не практично. Однак іншого способу завершити революцію виявляється немає і виною усьому… злощасні НУО.

Дивно було почути, що «это гражданское общество допустило ухудшение состояния тех самых прав и свобод в Украине, которые оно отстаивало на Майдане». Хіба не завдяки громадянському суспільству ми маємо хоча б такий як є рівень прав і свобод, а не набагато нижчий? Згадайте на мить: ми живемо в країні, де безкарно вбивають журналістів і ув’язнюють незгодних, але ми не перетворилися на Білорусь. Чи не завдяки отому недорозвиненому громадянському суспільству з усіма його вадами? На щастя, громадянське суспільство вміє захищати свої цінності, на відміну від політиків. І робило б це частіше, якби не революційні витівки Цукерберга.

Не погоджуся, що ключова функція НУО зараз це – «построение общественного доверия и формирование запроса на демократические ценности среди граждан». Це функція середньої школи і громадянської освіти. Хіба Помаранчева революція не продемонструвала просто неймовірний запит на демократичні цінності і безпрецедентний сплеск довіри між громадянами (та до публічних інституцій). Якого тоді масштабу революція ще раз має відбутися, щоб усім (політикам в першу чергу) стало зрозуміло, що в суспільстві є взаємодовіра і запит на демократичні цінності? Тому громадські лідери, які говорять про критичну необхідність громадського впливу на політику (отими самими малочисельними НУО) розуміють про що говорять. Хоча, за невеликими винятками, і не роблять цього ефективно – але це тема іншої розмови.

Так, західні донори впливають на формування інститутів громадянського суспільства в Україні. Але проблема не в тому, що вони «упускают из виду проблемы качества общественного пространства и качества самого общества» , а якраз навпаки – вони розуміють проблеми громадянського суспільства і шляхи їх вирішення краще, ніж НУО. Почитайте програмні стратегії неурядових фондів, які працюють в Україні і спробуйте знайти щось подібне за рівнем розуміння проблематики і вмінням фокусуватися на першочергових діях в програмних документах НУО. Стратегії діяльності громадських організацій – це суміш юнацького максималізму і пафосної утопічної риторики, за якими криється розпач і розгубленість. В цьому полягає вирок організованому громадянському суспільству в Україні: без донорських коштів воно стане лише менш активним, без донорських ідей/пропозицій – тимчасово (?) неповноцінним.

Мене завжди дивувала ситуація, коли визнається необхідність існування професійних громадських організацій (де люди працюють full-time і витрачають свій час/знання/вміння на створення суспільно корисних продуктів та надання відповідних послуг), але ставиться під сумнів необхідність фінансової компенсації (а не отримання прибутку!) за їхню роботу. Адже, мовляв, це сприяє утворенню прірви між громадянами і НУО. Хіба «объем денег» (магічна цифра з 5-ти або 6-ти нулями і значком $) може бути самодостатнім індикатором для оцінювання (не)ефективності громадянського суспільства. Така логіка наштовхує на занадто очевидні (і від цього малопереконливі) висновки: хтось, хто взявся розвивати громадянське суспільство отримує на це великі гроші, а суспільство і далі недорозвинуте. Відтак, проблема звичайно ж, що в грошах! Ніхто ж не аналізує, яка частка цих грошей, наприклад, іде на оплату праці активістів НУО. А я впевнений, що на основі отриманих даних хтось міг би зробити велике відкриття: переважна більшість працівників НУО навіть не належать до омріяного середнього класу, який покликаний стати основою громадянського суспільства в Україні.

Також ми забуваємо, що сьогодні НУО є невід’ємною, але лише малою частиною того, що в демократичному світі називається організаціями громадянського суспільства (ОГС). Сюди також належать університети і дослідницькі центри, профспілки, культурні і спортивні асоціації, медіа, бізнес-асоціації, релігійні організації, ті ж самі фонди. Чи можемо ми, наприклад, назвати українські університети сьогодні «ядром громадянського суспільства в Україні»? Сумнівно! То може ресурси закордонних донорів, які теж в значній кількості отримують університети (яких близько 300, найвищого рівня акредитації) – теж є марнотратством коштів неукраїнських платників податків і розбещенням викладачів? Думаю не коректно оцінювати суспільну користь НУО (чи тих же університетів) за кількістю залучених до їхніх лав членів (студентів). По-перше, час масових політичних і громадських організацій зі сталим членством минув, і це не українська особливість. По друге, чи не найважливіша функція громадських організацій (як і університетів, до речі) – формування освічених, професійних і активних громадян, лідерів – якщо хочете (особливо в часі, коли з цим безпорадні політичні партії). Щоб могти оцінити користь НУО потрібно рахувати не гроші, які прийшли в громадський сектор, а цінних для країни людей, які вийшли з цього середовища. А їх направду багато – і вони з користю реалізовують себе в найрізноманітніших професійних сферах. На щастя, такі як Каськів чи Піховшек – винятки з правила. Зрештою, буде великим перебільшенням констатувати недорозвиненість громадянського суспільства беручи за приклад якраз його найрозвиненішу частину – НУО і забуваючи про профспілки, університети чи медіа.

Ну і наостанок про головне: революцію і перспективу її завершення. Правильно все ж ставити питання не «як», а «де» завершуються революції. Адже революції не завершуються там, де починаються – на майданах і площах. І успішні, і невдалі революції закінчуються у владних кабінетах і представницьких асамблеях. Пригадую, як у 2005 році була популярною приблизно така теза: «Майдан не закінчився. Для активних людей, які спільно вийшли захищати свою свободу, все тільки починається – потрібно долучатися до політичних партій, створювати громадські організації, іти працювати в державні установи тощо. Одним словом, змінювати систему із середини, адже суспільний запит на демократичні реформи сформований, як і наявний достатній кредит довіри для здійснення докорінних перетворень» .

Звісно, цей заклик так і лишився гаслом. Не тому, що люди виявилися пасивні чи несвідомі. Більшість, зокрема громадських і партійних активістів, просто були не готові в професійному плані, до такої «кабінетної революції» . А звичайні роботяги, освітяни чи підприємці з Майдану явно не бачили себе в цій ролі. Проектувати реформи, писати закони, формувати політику базовану на доказах і фактах, а не на відчуттях та мріях, займатися державним управлінням і представництвом реальних інтересів громадян, а не політичною риторикою – виявилося не просто. Ну добре, скажу прямо – не змогли. В ті роки «померло» багато революційних громадських організацій, які, без рупора в руках і вуличної юрби за спиною, не мали що сказати озброєним досвідом та внутрішніми знаннями бюрократам в їхніх кабінетах. Ті, що вижили багато і болісно вчилися – нажаль, на свої же помилках.

То що ж з революцією? Ту що на Майдані – українці виграли і треба закрити цю тему. Та, що в кабінетах – програна, але ми принаймні знаємо до чого готуватися. Як і добре засвоїли, що критичного мислення, активних дій і «революції в головах» для успіху явно замало. Чомусь мені здається, що саме про це не сказав Джин Шарп.

Олександр Неберикут, Громадянська мережа “Опора”